Слова без літер

Коли я була зовсім малою дитиною, мама позичала у знайомих фотоапарат «Зеніт» і знимкувала мене. Мама не примушувала мене позувати, а фотографувала у несподівані моменти. І тепер мені дуже подобається природність цих фото. Вочевидь, мамі теж подобався цей процес і на підсвідомому рівні я засвоїла, що фото – це дуже цікаво, навіть весело, це майже свято. А фотоапарат – чарівний інструмент цього свята. Ні, мама не знимкувала мене у свята, у моєму дитинстві їх майже не було, але це вже інша тема. Під час цих імпровізованих фотосесій просто була якась захоплива атмосфера творчості. І вона мені сподобалась, хоч, напевно, я тоді цього не розуміла, тільки відчувала. 

 Кажуть, що памʼять відчуттів тривкіша за памʼять фактів. Тому на фотоапарати я завжди дивилась небайдуже. На початку двотисячних, коли я закінчувала школу, у нас з батьком зайшла розмова про те, ким я хочу стати. У мене було кілька варіантів відповіді, й одна із них: «я хочу бути фотографом», на що мій тато, раціоналіст і математик, відповів: «ти не донька мільйонера, щоби робити те, що тобі хочеться». Думаю, тоді він сприймав фотографа як людину, що лише займається мистецтвом і не може заробити собі на прожиття, тому бажав мені більш «прибуткового» фаху. Але я все одно його сподівань не виправдала й пішла учитись на філологічний факультет Львівського національного університету, бо дуже любила літературу й прагнула займатись наукою про неї. У той час я так само зацікавлено поглядала у сторону фотоапаратів, але в мене була лише так звана «мильниця», яку після 2 разів користування, я заховала десь далеко у шафі. До слова, цей простенький плівковий фотоапарат дістався мені у подарунок на літературному конкурсі «Гранослов». Вочевидь, журі цього конкурсу хотіло сказати: вірші ти пишеш добрі, можеш спробувати себе ще й у фотомистецтві. Але мистецтва не вийшло, «мильниця» для цього не була створена.

Якось батьки моєї подруги подарували їй відеокамеру. То була дуже модна річ у ті часи. І ми разом захопилися відеозйомками. А я ще й відеомонтажем. Тепер, коли переглядаю ті записи, мені аж смішно, але тоді здавалося, що я роблю дуже особливі і мистецькі речі. Коли та простенька відеокамера відслужила своє, мені здавалося, що кудись зникли моя третя рука і третє око. Насправді світ через видошукач виглядає дещо по-іншому, ніж ми звикли бачити. І оця можливість нового бачення мене дуже приваблювала. Десь я чула, що фотоапарат навчає нас бачити світ красивим. І це правда, але тепер я знаю, що то часткова правда: іноді на світлині можна показати те, що залишається непомітним для нас у реальності. Фотоапарат допомагає сфокусувати увагу на чомусь одному, заглибитися у те одне і пізнати його глибину. Реальність же більш мозаїчна та перспективна, ми бачимо одразу багато всього і не встигаємо помітити бентежно красиві пелюстки маленької квіточки. Але інша частина правди полягає в тому, що жоден, навіть найкращий обʼєктив, не може бачити світ так, як наше око. Й іноді треба змиритися з тим, що краса та велич цього світу невловима, вона щомиті відкривається нам по-іншому й можна лише зачаровано дивитися, відклавши фотоапарат убік…. 

Коли у мене не було фотоапарата та відеокамери, я писала вірші. Дехто казав мені, що вони кінематографічні та наповнені кольоровими картинами. Тепер, коли я маю хороший фотоапарат, я значно менше пишу віршів, бо я відчула, що поезія таки не у слові. Поезія у світі – у травах, людях, птахах, світанках, вечірніх ліхтарях у місті. І я намагаюся вхопити хоч частинку цієї поезії собі на згадку. Бог щедрий і кожного дня роздає нам багато поезії і ми можемо її перекладати на слова, чи музику, чи кольори та образи…

Завершивши навчання в аспірантурі, а згодом в університеті, я захистила дисертацію, бо понад усе любила слово і все, що з ним повʼязане. У мене навіть був вірш із рядком «подарую тобі слово, найдорожче, що у мене є». І чесно кажучи й зараз слово має для мене велике значення. Воно не просто засіб спілкування, воно – спосіб буття. Але тепер я знаю, що слово буває без літер. Бо ж сонце, яке сідає за обрій – це теж слово, велике та палаюче, і дерева, які шумлять над озером – то цілий вірш. Я знаю, що ці відчуття залишаться зі мною і що у кожного вони можуть бути лише свої, особисті. Я знаю, що нічим не можу зафіксувати ці особливі слова природи, але я можу сподіватися показати іншим, як красиво говорить з нами Бог через природу. Можливість цієї розмови я хочу показати на своїх фото. 

Поки я це все зрозуміла, мусіло минути трохи часу. Я встигла попрацювати вчителем, і редактором, і журналістом. І про фото я наче й не думала. Я більше думала про поезію та прозу. Одного разу, одна моя подруга і трохи навіть колега Надія Репета принесла мені свій дзеркальний фотоапарат. І сказала: я тобі його позичаю на рік, знимкуй! І навіть доклала до цього сертифікат початкового курсу у фотошколі. Це був вирішальний подарунок. І я ще тоді не знала, яким він стане важливим у моєму житті. Звісно, було багато фотоневдач, бо я не могла ніяк втямити чому ота краса, яку я бачу, зовсім бліда і неговірка на фото. Та згодом я навчилася бачити світ через видошукач і зрозуміла, що це два паралельні світи. На фото ми бачимо інший світ, трохи схожий на наш реальний, але інший. В ньому є місце уяві і фантазії. І він жодним чином не копіює реального світу, він просто розповідає про нього словами без літер. 

Мій тато мав рацію, що фотографія як мистецтво – геть неприбуткове заняття. Придбати свій дзеркальний фотоапарат я змогла за кошти, зароблені журналістикою, але аж ніяк не фотографуванням. Хоча згодом, був у моєму житті період, що мені доводилось робити репортажі та фотосесії у рамках робочих завдань журналіста. І це був хороший період. Згодом, у мене зʼявились постійні клієнти, чи то пак клієнтки, які знимкувались у мене майже щосезону. 

Я завжди любила більше за все фотографувати квіти. Мені здавалося, що у процесі знимкування, я вчуся з ними говорити, що вони мені розповідають свої історії. І саме оця заглибленість у процес і розчинення у обʼєкті зйомки допомагає мені робити хороші фото. Після розмов з квітами я почала помічати, що люди бувають на них схожі – такі ж красиві, особливі кожен по-своєму і з цікавими історіями. Я завжди спілкуюся зі своїми клієнтами, намагаюсь пізнати їхній внутрішній світ, стати їм другом, хоча б на момент фотосесії. І потім намагаюсь показати їм красиву історію про них в картинках. Я переконана, що кожна людина красива, і маю на увазі не риси обличчя чи особливості фігури, а те особливе слово, яке передає Творець через цю людину. Не можу сказати, що мені завжди вдається прочитати це слово, але я докладаю зусиль. Іноді мені вдається показати це слово самій людині – виявляється можна жити й не знати, що Бог заклав у тобі неповторну красу, яка говорить. Одна з моїх клієнток сказала, що переглядає фото, які я зробила для неї, перед сном і це розраджує її та додає віри у себе. Інша ділилась думками, що після фотосесії стала впевненіша у собі й навчилася бачити себе красивою. Мене дуже тішать такі відгуки, це своєрідна фототерапія, яку я люблю й сама собі влаштовувати, роблячи фотоавтопортрети, або просячи чоловіка мене познимкувати. До речі, з ним ми познайомилися теж завдяки любові до фото. І це інша, цікава історія :) 

Я часто ходжу на прогулянки з фотоапаратом, це наче засіб спілкування зі світом. Але останнім часом я почала практикувати навмисні прогулянки без фотоапарата, щоби світ міг говорити до мене безпосередньо. Бо ж Творець дав нам усе необхідне, щоби спілкуватися з ним. І можна щоразу слухати нову, захопливу історію дерев, сонця, неба і квітів. І бачити людей, які проходять вулицею, по-особливому красивими…